[an error occurred while processing the directive]

Відгуки, статті та матеріали про акцію та серіал: cтатті та інтерв'ю

[an error occurred while processing the directive]

Інтерв'ю з Станіславом Мойсеєвим, художнім керівником Київського академічного Молодого театру, Заслуженим діячем мистецтв України.


«МИ ПОВИННІ БУТИ РАЗОМ»


"Собор на крові" присвячений проблемі, яка з часом не загоюється, а стає все гострішою. Існує навіть думка, що вирішити це питання можна тільки діждавшись фізичної смерті ветеранів ВВВ з одного боку і воїнів УПА з іншого. Такий фільм здатен порушити суспільний спокій в країні. Чи повинен митець завжди говорити тільки правду, навіть коли ця правда збурює народ?
Я не думаю, що в нашій країні будь-що, крім корупційних, політичних скандалів може схвилювати суспільство. Ніяким книгам, виставкам або фільмам, навіть найправдивішим, ще не вдалося серйозно вплинути на суспільні настрої. Український народ, завдяки своїй складній історії і вічним зазіханням на наші землі агресивних сусідів, виробив дуже терпеливий і спокійний характер. Не дивлячись на громадську активність, про яку свідчить фільм і яку ми спостерігаємо останнім часом, українці надзвичайно внутрішньо стабілізовані, звиклі до всіх бід, що випали на їх долю, швидко адаптуються до проблематики власного існування і знаходять спокій в собі, в своїх справах, господарюванні, роботі. Такий парадокс властивий національному менталітетові. Тому навряд чи "Собор на крові" зможе розхвилювати суспільство. Але він може виконати значну просвітницьку функцію. Я глибоко переконаний, що цей фільм має подивитися якомога ширша аудиторія українських глядачів, та й не тільки українських. Фільм обов'язково треба показати нашим близьким сусідам - росіянам, білорусам, бо їх уявлення про українську історію ще більш міфологізоване і викривлене.


Чи потрібна ця досить історично далека тема сьогодні?
Безперечно. Висновки з фільму напрошуються самі по собі, і, навіть якщо вони не стосуються безпосередньо сьогоднішніх подій, вони вочевидь є абсолютно асоціативними щодо ситуації в України зараз.


Ми всі нещодавно спостерігали, як у Луганську влада, посилаючись на ветеранів Великої Вітчизняної війни, обурювалась рішенням Президента про святкування 100-річчя з дня народження Шухевича. У мене склалося враження, що ветерани Луганщини насправді не дуже переймаються цією досить далекою від їхнього місцепроживання подією. Чи не здається Вам, що влада і політики просто маніпулюють цим і без того складним історичним питанням , що дійсні протиріччя в суспільстві не такі вже й і глибокі?
Це складне питання. Намагання політиків, Президента в першу чергу, примирити ветеранів не дає позитивних результатів. Я не пам'ятаю жодного конструктивного діалогу, жодної відкритої дискусії з цього питання. А те, що цей конфлікт навмисне політизується і використовується, - факт очевидний. До того ж використовується з обох боків. Таке ставлення до цієї складної проблеми повністю нівелює позитивні зусилля, робить цю тему розмінною монетою політичних ігор. За таких обставин неможливо створити умови для порозуміння ветеранів.


Щодо протиріч. Під час Помаранчевої революції всім здавалося, що демократію можна вибороти справедливим перерахуванням голосів, потім всі розчаровувалися і вважали причиною невдач наших політичних лідерів. Я, наприклад, тільки спостерігаючи цьогорічний весняний Майдан з його зовсім іншими обличчями, зрозуміла, що культурні, політичні відмінності між сходом і заходом дійсно глибокі і масові. Чи бачите Ви шляхи їх подолання?
Так, думаю, такі шляхи існують. По-перше, треба зупинити антикультурні процеси, що відбуваються в країні. Я маю на увазі небажання влади будь-якого кольору серйозно підтримувати і дбати про національну культуру. Національна культура фактично є одним з найважливіших елементів національної ідеї. По-друге, треба припинити нагнітання конфліктних настроїв у суспільстві. Наприклад, Донбас повинен відмовитися від свого головного постулату про те, що він годує всю Україну, а Львів від впевненості, що він самотужки виробив українську незалежність. Треба вже перестати ділити українців на східняків і західників, забути про свої амбіції. Етнічні особливості характерні для багатьох країн, але це відмінності побутового рівня, які не можна використовувати як ідеологічні конфлікти в боротьбі за владу. Треба брати приклад з Євросоюзу, де відчуття себе рівноправним членом європейської спільноти культивується як найвища цінність. І хоч історичні, культурні, світоглядні відмінності існують в Україні об'єктивно, я не думаю, що вони такі радикальні і принципові, щоб їх не можна було зруйнувати і виправити.


"Собор на крові" здатен посприяти вирішенню духовних проблем?
Не в прямому розумінні. Головне питання фільму, як не дивно, в тому чи відбулася, чи реалізована ідея соборності України сьогодні? Чи можна побудувати собор на крові? Так от зараз спроби побудувати собор на брехні і крові, але не на реальній, фізичній, що лилася у Другій світовій війні, а духовній - не вдаються. Побудувати соборну Україну на крові неможливо.


Разом з тим на загальнолюдському рівні, під час катастроф і лиха, ми спостерігаємо переконливі факти взаємодопомоги жителів різних регіонів України. Для нас однаково болісні екологічні біди Карпат і страшні аварії Донбасу. А це свідчить про те, що попри все ми єдиний народ. Яким чином можливе сьогодні формування спільної національної самосвідомості українського народу?
Дійсно, сьогодні дуже відчутний той факт, що більшість наших співвітчизників ідентифікують себе громадянами України, і всі політичні рухи виступають під лозунгами патріотизму. Якби влада займалася своєю справою і усвідомлювала свою місію та відповідальність, то національна ідея мала б стати головним важелем державної політики, орієнтиром загальнонародного єднання. Але сьогодні соборність України - це тільки декларативний лозунг, який не втілюється в життя. Владні структури, і це всі знають, вирішують власні справи, залишаючи пересічних українців сам на сам з проблемами як економічними, так і духовними. Ми звикли вважати, що народ самостійно створює свою історію, але це - лише гарні слова. Народ скеровують еліти, вони формують його свідомість, спонукають до тих чи інших дій. Такими структурами є мистецтво , сфера культури, освіта. Держава і влада повинні опікуватися цими галузями, створювати належні умови їх вільного розвитку, забезпечувати приток інтелектуального потенціалу у ці сфери, а не ставити їх на межу виживання . Створення таких фільмів, як "Собор на крові", в умовах нашої державної культурної політики - це героїчний вчинок, і, на жаль, виняток, а не правило.


Чи є теми, які здалися Вам недостатньо висвітленими у фільмі? Щось таке, чого Вам не вистачає?
Будь-яка історична розвідка не може претендувати на абсолютну об'єктивність і всеохватність. Цей фільм наповнений відчуттям трагічності нашої історії, і це його найголовніший плюс. Для мене у фільмі дещо не вистачає мотивацій і аргументів з боку Радянського Союзу. Зрозуміло, що мета була одна - отримати Україну в межах Радянської імперії, але не все було так просто. Недаремно, як і зазначено в фільмі, виникає громадянська війна. Мотивації і драматизм національно-визвольного руху прокреслені у фільмі дуже чітко і глибоко, висвітлена недосконалість методів боротьби, внутрішні конфлікти, скажімо, між Мельником і Бандерою, які вели фактично до самознищення руху. Практично те ж відбувається і сьогодні. А от як українці опинилися по різні боки барикад і знищували один одного - це питання потребує окремого пояснення і дуже серйозного аналізу.


Демонстрація фільму відбуватиметься в рамках акції з красномовною назвою "Єдина держава - спільна історія". Чи не ілюзія це - за допомогою такого гострого фільму здійснювати широкі, об'єднуючі завдання?
Не варто говорити про гостроту фільму. Варто підкреслювати, що фільм створений з великою любов'ю, шаною і жалем за людей, які загинули не тільки в національно-визвольній війні, а й сталінських таборах, через масові переселення або голодомор. Найстрашнішими для мене особисто є статистичні дані, які наведені наприкінці фільму. У той історичний період, який досліджує фільм, загинуло дві третини теперішнього населення України, а це означає, що українська нація була практично винищена. Якщо ми зможемо подати цей фільм українському громадянському суспільству, всім його регіонам, як такий, що дуже серйозно апелює до сьогодення, проводить чіткі аналогії з тим, що відбувається в Україні зараз, то змусимо замислитися: чому немає справжньої соборності в Україні тепер? Адже протиріччя, про які йде мова у фільмі, залишилися до нашого часу. І це є національною проблемою. Акція повинна поставити за мету не стільки об'єднати Україну, скільки розкрити очі, здолати стереотипи, зрозуміти, що ми - єдині, бо маємо дуже трагічну історію, і, щоб вона не повторилася, ми повинні бути разом.


Як ви ставитеся до українського телебачення?
До телебачення я ставлюсь погано, хоч і розумію що це дуже потужний засіб. Я взагалі не розумію в чому телебачення українське, адже жоден канал не відповідає цій назві. Спостерігаючи трансляцію російських серіалів, я дивуюся, чим польські, французькі або німецькі серіали гірші від російських, і чому ми не бачимо, принаймні, їх. Складається враження, що ми живемо не в новій державі, а в якомусь бувшому Радянському Союзі. Треба відзначити намагання деяких каналів, насамперед "1+1", створювати проекти, які розширяють національну самосвідомість, допомагають порозумітися в суспільстві. Але таких починань дуже мало. Тому я знімаю капелюха перед авторами "Собору на крові", адже потенціал цього фільму і його прагнення розширити обрії національної самосвідомості безсумнівні.


Які висновки з фільму здаються вам найважливішими?
Фільм змушує нас подивитися уважно на себе, зробити висновки з історії, зрозуміти, що без ідеї спільної держави, без самоусвідомлення себе як нації і самоповаги нічого в цій країні не відбудеться. Фільм цікавий, глибокий і дуже сумний.




[an error occurred while processing the directive]