[an error occurred while processing the directive]

Відгуки, статті та матеріали про акцію та серіал: відгуки

[an error occurred while processing the directive]



Леонтій Петровський, радник гетьмана Українського козацтва з питань національно-патріотичного виховання молоді:

Важко дивитися цей фільм. Та це наша історія, історія нашого народу. Все в ній було. Печаль і радість, любов і ненависть, самопожертва і зрада. Від цього нам нікуди не подітись. Історія - вона і є історія. Не буду говорити про те, що історію Києвської Русі присвоїв собі інший народ, не буду говорити, що великого патріота Мазепу зробили зрадником і піддали анафемі,...
     Найстрашніше те, що історію писали, переписували на догоду "вождям і вождикам" - Леніну, Сталіну, Хрущову, Брежневу. Хіба ми не пам"ятаємо, коли за Хрущова писали, що якби не Сталінградська битва, то перемоги не було б, а за Брежнева, що перемога у Великій Вітчизняній війні почалася з Малої землі. Все це було. І ми є живими свідками.
     Історію не можна ні переписувати, не підладжувати під того чи іншого "вождя". Вона існує поза нас і поза часом.
     Ми з дружиною фільм дивилися, коли він демонструвався далеко за північ. Не знаю, хто дав таку команду, але це ні в які рамки не влізає. Такий фільм повинен демонструватися тоді, коли його могла б подивитися молодь.
     Щодо фільму. Можу сказати одне - автори фільму заслуговуть на найвищу шану. Робота проведена титанічна. Це скільки ж було потрібно переворушити документів, переглянути кінохроніки, зі скількома учасниками тих подій потрібно було зустрітися.
     Мова фільму лаконічна, авторський текст точний, кожне слово вивірене, вагоме. Людина неуперджена зрозуміє, що автори не ставили собі завдання комусь догодити, події вони викладали чітко в хронології, не затушовуючи ні чорні, ні білі плями в нашій історії. Це правда нашого життя. І її потрібно сприймати, якою б вона не була. Бо вона наша. Комусь вона подобається, комусь не до вподоби. Все залежить від того, яку ідеологію сповідують ті чи інші політичні сили. Кожен кулик захищає своє болото. Парадокс! Коли про своїх, то вони - агенти, коли про американців, то вони - шпигуни. Чесне слово, вже сидить в печінках поділ українців на західняків-бендерівців, і на східняків - праведників. А що робити нам, хмельничанам? Коли приїзджаю до сина в Маріуполь, мене обзивають бандерівцем, коли у Львів - москалем. Чи не смішно? Отак і живу. Просто українцем.
     Можливо, що після цього фільму у декого зміняться погляди на нашу історію і будуть її сприймати, такою, як вона була в дійсності, а міфи кануть в Лету. Прості вояки, будь то бійці Червоної Армії чи вояки УПА, давно вже поріднилися. Неспокій вносять комуністи і соціалісти. Пам"ятаєте, коли Симоненко виступав з трибуни і вимагав виводу наших миротворців з Іраку? Але то були добровольці, які за це отримували прийстойну платню. А не пригадаєте, де він був "товарищ Симоненко", коли сотні тисяч наших необстріляних хлопчаків посилали на бійню в Афганістан? Щось ми не чули його виступів про вивід наших військ.
     До чого це я? А до того, що історію потрібно сприймати такою, як вона є Низький уклін авторам фільму.

Олесь Доній, Голова Центру досліджень політичних цінностей (Київ):

«Собор на крові» безперечно здатен викликати жваву дискусію серед громадськості. Український визвольний рух під час другої світової війни радянська пропагандистська машина намагалася перетворити на "нацистську інтригу" в кращих традиціях Оруела. Слід зазначити, що значною мірою радянським пропагандистам це вдалося, і значна кількість населення і досі сприймає український визвольний рух тих часів виключно в негативному світлі. З іншого боку, нащадки (як ідейні, так і кровні) членів УВО, ОУН, УПА, УГВР здебільше намагалися подавати історію тих часів зализано-вичищеною. Їх можна було зрозуміти-вони творили "український міф", такий необхідний для національної боротьби, але пересмикування фактів було видно неозброєним оком. Кобрин зробив фільм для тих, хто здатен не лише сприймати чужі штампи, а й мислити самостійно. Для таких потрібен максимальний обсяг інформації, з якого потім можна скласти власну картину. Насправді це також ідеологічна боротьба. Адже, об'єктивний погляд на історію так само працює на ідею української державності, як і підчищений "український міф". Так що , фільм корисний. Можливо, його варто було робити ще раніше, а можливо, українське суспільство лише нині доростає до більш-менш об'єктивних версій ходу історії.

Тарас Петрів, голова Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України (Київ):

Просвітницька акція "Єдина держава - спільна історія" несе високу місію висвітлення і осмислення замовчуваних або зманіпульованих ідеологічними штампами сторінок української історії. У 21-му столітті залишатись не вивченими "білі плями" життя країни як і не може бути заборонених тем для суспільної дискусії заради примирення. Заходи Українського інституту національної пам'яті є ще одним кроком поступу до розуміння високих цінностей спільної історії та майбутнього українців в суцвітті європейських народів.

Василь Вишневський, сільський вчитель історії з багаторічним педагогічним стажем (Київська область, село Заворичі):

Відомо, що найбільше запам'ятовується те, що засвоєне з дитинства. Особисто я вперше дізнався про існування українських повстанців від свого однокласника Миколи Чорного десь на початку п'ятдесятих років. В ті часи про таке можна було говорити тільки пошепки, та й то не з кожним. Микола розповідав про вояків УПА так, як про опришків чи легендарного Кармалюка. В школі, звичайно, ця тема замовчувалася, вчителі вважали тоді за краще взагалі її не торкатися. Але ж звідкись Микола про це чув, значить, жило це в народі.
    Все життя я дуже цікавився історією України, зокрема чимало в останні роки читав про український незалежницький рух, про відносини між рейхом і ОУН. Однак такої справді літописної масштабної розповіді про ці проблеми, як у фільмі "Собор на крові", не траплялося. Цей перегляд відкрив чимало для мене нового. Зокрема я уявляв собі цей рух як щось монолітне, пов'язане з Мельником і Бандерою. Наскільки ж, виявляється, різнобарвнішою і сповненою протиріч була картина боротьби за самостійність! Скільки було чвар і інтриг, що не йшли на користь. Несподіваною виявилася для мене і післявоєнна позиція західних демократій, які віднеслися до пропозицій Сталіна на Ялтинській конференції за принципом, як у байці Глібова: "Затим, що сила є". І одразу ж стає зрозумілим, чому тоді УРСР отримала від Кремля дозвіл на власні наркомати оборони і іноземних справ - це мало переконати світ, що до новостворюваної ООН входить нібито справді незалежна українська держава, а отже протистояння Червоної Армії і УПА автоматично перетворюється на внутрішню проблему. Подібних білих плям розглянуто у фільмі чимало, глядачі буквально крокують під час перегляду від відкриття до відкриття. Чому, наприклад, на лаві підсудних у Нюрнберзі не виявилося головного ката України Еріха Коха? Неупереджений аналіз доводить: розглядання злочинів цього рейхскомісара України на міжнародному судовому процесі невідворотно призвело б до визнання тієї істини, що вояки УПА воювали з нацистами, а це було аж ніяк не вигідно Сталінові. Ось так поступово і починає відновлюватися правдивий смисл історичних подій - і це головний успіх акції "Єдина держава - спільна історія".
    Мені доводилося часто говорити про такі проблеми з колегою, вчителем історії із піввіковим стажем Михайлом Петровичем Кухаренком. Він вкрай незадоволений рівнем сучасних підручників, які за кількістю помилок, за формалізованістю викладання матеріалу перевершують навіть давні радянські зразки. Для того, щоб виховувати у учнів смак до історичних знань, не кажучи вже про патріотичний вишкіл, потрібні саме такі фільми, як "Собор на крові", причому не тільки по телебаченню, де на дітей чатує стільки різних спокус, а безпосередньо у класі, під час уроків, цікавих шкільних позакласних заходів. Мені доводилося чути від багатьох колег думку, яку я цілком поділяю: одразу ж після проголошення Незалежності треба було починати не з дерибану власності, не з розподілу владних повноважень - треба було одразу і найрішучішим чином починати з реформування школи. Молодь - це не якесь там майбутнє, молодь - це сьогодення. Як не гірко це визнавати, ми вже втратили ціле покоління молодих українців. І чи остання це втрата?

Юрій Шаповал, професор, доктор історичних наук (Київ):

Сила цього серіалу - в його неупередженості.

Олег Турій, Директор Інституту історії Церкви Українського католицького Університету, кандидат історичних наук (Львів):

Фільм вразив мене своєю професійністю, як з огляду на кінематографію, так і зважаючи на точність фактажу і об'єктивність представлення. За інших обставин це не мало б дивувати, але в час, коли історичні документальні фільми в Україні майже не знімають, а якщо знімають - то не демонструють, а коли демонструють - то краще б не показували, фахово виконана робота є чи не найкращим свідченням справжнього таланту.

Микола Плав'юк, Голова ОУН, Голова правління Фундації імені Ольжича (Київ):

«Собор на крові» - це цікавий проект, який кинув світло на важкий шлях українського народу за свою державну незалежність. Серіал висвітлює різні сторони тієї боротьби - як її внутрішні аспекти, так і міжнародні ігри та інтриги, пов'язані з українським питанням. Хоча не всі деталі точно відповідають історичним фактам. Смолоскип волі, запалений творцями актів 22 січня 1918 і 1919 років, перебрався поколінням послідовників, які у формі підпільно-революційних УВО - ОУН - Карпатська Січ - УПА, чи правозахисних когорт перемогли незацікавленість і, навіть, як ворожість західних демократій до питання незалежності України, так і фальшиву гру Гітлера і Сталіна. Саме під цим смолоскипом народ прийшов до подій 24 серпня і 1 грудня 1991 року, хоча вони, на жаль, не віддзеркалені в серіалі. Впевнений, що "Собор на крові" гідний уваги українського суспільства.

Руслан Малиношевський, Випускник філософського факультету Національного Київського університету ім. Т.Г.Шевченка (Київ):

Плавно течет шестнадцатый год независимости Украины. С одной стороны вроде бы это очень маленький срок для независимого государства, но если посмотреть с другой, то прошло достаточно времени для выработки определенной идеологии, для подведения итогов многовековой истории нашей страны. Однако неразрешимым вопросом до сих пор остается проблема деятельности украинских националистов в период Великой Отечественной войны и после нее. Мы, как и прежде, продолжаем бросаться в крайности: то мыслим категориями советского человека, когда "бандеровцы", "националисты" были врагами народа, или абсолютно наоборот, когда уж слишком идеализируем и мифологизируем их деятельность. Так все же кто они? Какую роль они сыграли в истории Украины? Выход на широкий экран многосерийного документального кинофильма "Собор на крови" привел к определенному резонансу в обществе, но настоящие интеллектуалы, действительно, получили удовольствие от этого продукта. Что можно сказать об этом фильме? Да то, что на сегодняшний день это, пожалуй, единственный качественный украинский документальный сериал, который если и не в полной мере, но все-таки достаточно широко освещает все перипетии событий, происходивших в период с 1921 по 1950 г.г. Авторский коллектив провел поистине титаническую работу. Можно только представить, сколько труда предстояло вложить для написания такого сценария, для сбора материала, фотографий, кинохроники тех лет. В первую очередь впечатляет оригинальный сюжет, который во время просмотра держит зрителя в интеллектуальном напряжении, а после окончания очередной серии еще долго не возможно успокоиться от увиденного. Как и от всякого фильма на украинском языке ждешь подвоха, когда же в очередной раз начнут поучать, как нужно любить Родину. Каким же было мое удивление, когда я обратил внимание, что не навязывается чужое мнение, лишь только излагаются факты в жесткой логической последовательности. Действительно, замечательно и то, что факты не перекручивают, не делают подмены понятий, не пытаются мифологизировать образы политических деятелей. Авторский коллектив пытается сорвать вуаль инертности со зрителя, заставить его, прежде всего, анализировать и думать своей головой. Правда изредка авторы все же позволяют себе роскошь делать небольшие подсказки, как нужно трактовать то или иное событие. После появления документального кинофильма "Собор на крови" четко видно, что и у нас возможно сделать качественный продукт, что можем, когда хотим, снимать не только не хуже, но и лучше, чем, к примеру, россияне. Вот только обидно, что не часто можно увидеть отечественное творчество.

Тарас Возняк, Головний редактор часопису "Ї"(Львів):

- перше, що кидається в очі під час перегляду, що у фільмі є багато несподіваного і попередньо не засвіченого матеріалу. Очевидно автори працювали не лише з совєтськими чи навіть західними підручниками, які часто є простими агітками. Разом з тим це свідчить і про те, що навіть у таких неначе всім відомих темах є ще цілі пласти невідомого і дуже істотного матеріалу.
- друге, судження авторів, попри те, що вони хотіли б бути стриманими і майже академічними у хорошому сенсі часом парадоксальні. Тобто висловлюється думка, яка неначе на поверхні, але її ніхто не бачить, а тому не вербалізує. Як от про одну з причин вбивства Бандери.
- третє, при теперішньому розколі України такі фільми може б хоч трішки його зменшили.




[an error occurred while processing the directive]